Вступ - История Свидетелей Иеговы

Перейти к контенту

Главное меню:

Вступ

Книги > СИ в Житомирской обл.
Вступ
«Багато зелені, спокою, зовсім окремих особняків...
У всьому якась патріархальна тиша».
 (Писала про м. Житомир Леся Українка)
Історично склалося так, що Житомирщина, як адміністративно-територіальна одиниця, склалася порівняно недавно. Вона об'єднує в собі різні природні й історико-етнографічні райони, які в економічному, політичному і культурному плані тяжіли один до одного, хоча і входили до різних адміністративно-територіальних утворень.
Житомирська область – одна із областей України, яка була утворена 22 вересня 1937 року. При царській Росії область була у складі Волинської (3 повіти) та Київської (2 повіти) губернії [5]. Політично та географічно Житомирщина була символічним кордоном між Східною та Західною Україною. Територія області складає 29,9 тис. км2, кількість населення – 1359, 8 тис. чол. (станом на 1 січня 2004р.); найбільші ріки в області – Тетерів (протяжність у межах області – 247 км.), Случ (194), Уборть (174), Уж (162) та Ірша (136). Станом на перше січня 2004 року область мала 23 сільських райони, 5 міст обласного, 6 – районного значення, 43 селища міського типу, 1625 сільських населених пунктів [14: 5; 15: 13]. Питома вага області в економічному житті України за 2003 рік є значною в таких видах промислової продукції, як панчішно-шкарпеткові вироби (18,2%), тканини лляні (52,9%) , взуття (25,3%) та фарфоро-фаянсовий посуд (43,5%). Останній вид промислової продукції найбільше виробляється в м. Коростені та смт. Баранівці.
Історія обласного центру, Житомира, почалася 1120 років тому. За легендою, близько 884 року улюблений дружинник і дорадник князів Аскольда й Діра Житомир не захотів підкоритися войовничим росам, що їх привів у Київ князь Олег. Разом зі своїми воїнами лицар відійшов у древлянську землю, щоб загубитися серед лісів і незалежно зажити між вільного й нікому не підлеглого люду. Правдивість цієї легенди, за думкою історика-археолога І.І. Ярмошика, доводить існування схожих назв в українській топоніміці. Український учений О. Купчинський, розглядаючи населені пункти з назвами з компонентом "-мир/мер", стверджує, що подібні були характерними для давніх градів, які визначали політичне і суспільно-економічне життя певної округи в ранній слов'янський час. Серед них і Житомир та ряд міст нашого краю: Коростень, Здвижень (нині Брусилів), Ярополч (нині село Яроповичі Андрушівського району). З населених пунктів, близьких за назвою до Житомира, можна згадати села Житомля, Житонеж в Білорусії, містечко Житомиться в Сербії [46: 14]. Проте центром древлянської землі був не Житомир, а Іскоростень (Коростень). І лише після помсти Ольги за смерть Ігоря древлянам це місто перестало відігравати таку значну роль, оскільки, за легендою, Іскоростень було спалено. Центром стає Вручий, сьогодні м. Овруч.
Пізніше ця земля дала життя видатним діячам української історії, про яких ми донедавна майже нічого не знали. Серед них І. Виговський, Ю. Немирич, І. Самойлович, І. Огієнко, І. Фещенко-Чопівський, О. Шумський, О. Ольжич та інші. Саме звідси, з Житомирщини, приїхали в Київський університет троє приятелів – Т. Рильський, К. Михальчук та В. Антонович, які потім створили ядро так званих хлопоманів і заклали в Києві відомий культурно-просвітній гурток «Громада». Звідси поніс свої українські теми й сюжети в російську літературу й житомирський уродженець Володимир Короленко.
Краєзнавча довідка:
У той час, як і зараз, особливо славилося легендами найпоетичніше місце в Житомирі – кам'яна долина ріки Тетерів, яка звалась у свій час Завал. Тут стоїть знаменита Голова Чацького (Чацький, розповідали в народі, був козацьким полковником. Він тікав від ворогів через кам'яний природній міст – річка текла тут у тунелі. Міст уже обвалився – це і Завал, – і кінь Чацького прірви не перестрибнув). На Голові Чацького, розповідають, пани любили влаштовувати дуелі – поранений падав у прірву [23: 114-122].
У 1867 році в Житомирі оселяється Іван Білик (Рудченко). І саме сюди його брат Панас надсилає першу редакцію знаменитого згодом роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Іван Білик стає співавтором цього твору. Зрештою, саме для творчого контакту з братом улітку 1870 року Житомир відвідує і Панас Мирний.
Зрештою, в 1868 році до Новограда-Волинського переїжджають Косачі, сім'я Лесі Українки. Згодом вони відвідують і столицю краю. Враження поетеси про м. Житомир наведені в епіграфі до розділу.
Але патріархальна тиша Житомирщини, про яку пише Леся Українка, відлякала від себе Михайла Коцюбинського – великий новеліст тут прижитися не зміг. На це були свої суб'єктивні та об'єктивні причини: туга за дружиною, яка жила в Чернігові, невдоволення роботою газетяра, невпорядкованість власного життя. Але тут Коцюбинський познайомився «з самим цвітом інтелігенції, – як сам писав, – з самими розумними».
А Житомир у цей час ставав поважним культурним центром. 1902 року тут створено «Товариство дослідників Волині». У 1914-1917 роках тут учителює О. Довженко. Перед революцією сюди приїжджають родини Кочерги й Хомичевських. Драматичний талант І. Кочерги формується саме в Житомирі, так само, як і унікальний перекладацький талант Бориса Тена (Хомичевського). Частими гостями міста в ті часи були М. Рильський та М. Зеров.
У політичному плані Житомирська область ніколи не залишалась осторонь від політичних подій, адже межує з Київською областю, де знаходиться столиця України. Лише у буремному 1917 р. і в роки громадянської війни край був в епіцентрі боротьби різних політичних сил [35: 69]. Тут діяли декілька урядів різних держав та політичних сил. Так, уряд національно-українських сил – Директорія, відступаючи з Києва перебувала в Житомирі та Коростені, де проголосила ряд важливих декретів [18: 106]; з Житомирщиною пов’язаний другий зимовий похід армії Ю. Тютюнника. У середині ХХ століття в Олевському районі навіть знаходився центр Української Повстанської Армії Тараса Бульби-Боровця; місто Житомир можна знайти на будь-якій карті воєнних подій Другої Світової Війни і т.д.
Активно діяла на території області також і командно-адміністративна система своїми карально-репресивними методами. Сьогодні жахливі результати діяльності цієї системи стають усе більше відомими. Так, на конференції, присвяченій 50-річчю висилки Свідків у Сибір (Росія), головуючий Комісії по реабілітації жертв політичних репресій А. Яковлєв, розповідаючи про „систему правосуддя”, зазначив: „Нещодавно потрапили мені в руки документи, що свідчать, що вбивали не тільки "трійки " і Особлива нарада. Присуджували до розстрілу одноосібно. Приміром, один з "начальників" НКВС у Житомирській області підписав вирок сам, тобто не вирок підписав, а розпорядився розстріляти до 4 тисяч чоловік. Один, нікого не запитуючи, не порадившись ні з Києвом, ні з Москвою. І наступні його доповіді були, звичайно, прийняті і схвалені ” [59: 198].
Ситуація стосовно політичних репресій не змінилася навіть у „хрущовську відлигу”. Про це говорять хоча б причини засудження післясталінського періоду за статтею 5810 („антирадянська агітація та пропаганда” ) в Житомирській області: складання віршів антирадянського змісту, зберігання літератури націоналістичного характеру (священик Андрущак, Житомирська область), розмова про малозабезпеченість батьків та бідність колгоспів (учитель Колесников, Житомирський район), бесіди про утиски євреїв у СРСР (Король, м. Коростишів), намагання виїхати в Ізраїль (Ріхтер; Нугер, м. Житомир), розповсюдження карикатур антирадянського характеру (Червенко, м. Бердичів), слухання програм закордонного радіо та введення бесід антирадянського характеру (вчитель Залета, м. Житомир) [47].
Отже, як свідчать вищевказані факти, злочином проти „соціалістичного устрою” вважалися не тільки антирадянські дії, – підставою для арешту були критичні слова або просто інакомислення. Така позиція призвела до того, що навіть і сьогодні чисельність прихильників комуністичного ладу в області є великою. Наскільки сильним залишився вплив комуністичних ідей на свідомість простих людей, говорить той факт, що, за даними останніх років на Житомирщині налічується 181 пам’ятник Леніну (пам’ятник Леніну сьогодні стоїть і на центральній площі м. Житомира) [18: 139].
Проте особливу цікавість становлять релігійні переслідування. Саме на їх прикладі можна побачити справжню нетерпимість до інакомислення та антигуманну суть радянської тоталітарної системи. Члени релігійних громад ніколи не являли собою серйозної загрози існуючому ладу, не піднімали збройних повстань, відкрито не критикували комунізм та ніколи не висловлювали погрози на адресу керівників держави. Але релігійних діячів переслідували нарівні з політичними, а деякі методи тиску на віруючих були навіть жорсткішими.
На Житомирщині, згідно із статистикою Державного архіву Житомирської області (ДАЖО) за 1977р. [114], існували такі релігії (подана також і кількість їх громад; знаменником – кількість зареєстрованих, а чисельником – незареєстрованих громад): Російська православна церква (165); католицька церква (7); старообрядницька, зокрема безпоповці (5); іудейська релігія (3/3 та одна культова споруда названа в документі „святим місцем”); євангельські християни-баптисти (45/11), в тому числі прихильники Ради церков (-/7); п’ятидесятники (3/29); адвентисти сьомого дня (3/1) та „Істинно-православна церква, істинно-православні християни”(-/3). Усього в області офіційно нараховувалася 231 зареєстрована громада і 47 незареєстрованих, а також одна культова споруда. Були також конфесії, які існували поза цим списком, це, зокрема, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) та Свідки Єгови. Кількість громад цих конфесій, як і кількість релігійних течій, з часом змінювалося. Але сталим у часі залишалося лише ставлення до них з боку офіційної влади.
Уже з другої половини 20-х років масово закривалися православні церкви і католицькі костьоли, синагоги, їх приміщення перетворювали на склади, клуби. Церковні дзвони йшли на потреби індустріалізації [98: 75]:
«Дзвонити в дзвони годі! Дайош метал заводам!»
Пік антирелігійної боротьби припав на перші місяці 1930 р. – найдраматичніший період масової насильницької колективізації [16: 45].
Антирелігійна пропаганда посилювалася напередодні великих церковних свят. Газета „Радянська Волинь” у квітні 1929 р. писала, що трудящі євреї Черняхова і Житомира постановили: «святкувати лише травневі дні, а в дні релігійних свят працювати. Маци не пекти. Від присланої з Америки маци відмовитися. Нехай американська буржуазія подавиться своєю мацою... Хай заберуть контрреволюційну свою мацу. Ми її в руки не візьмемо», – заявили робітники з підприємств Житомира «Червоний чоботар», «Червоний профінтерн» та ін. [98: 75]
За радянськими офіційними даними, лише в 1927 році в СРСР «на вимогу людності» закрили 134 молитовні будинки, а в 1928 р. – 542. Не відставала в цій революційній справі і Житомирщина. Дослідник історії Волині Петро Натикач у своїй статті „Волинь на початку тоталітарної доби” [98: 75] зазначає, що особливо активно проходила боротьба проти папи римського Пія XI, який заявив, що в СРСР утискують релігію. Відповіддю на ці слова став заклик активніше розгортати «штурм релігії», «вдарити по хрестовому походу підсиленою колективізацією» і т. п. Терміново в Житомирі зорганізували мітинг-протест трудящих у вигляді карнавалу-інсценізації. Кульмінацією мітингу стало дійство: червоний загін розстрілює опудало римського папи. Студенти та лектори Житомирського ІНО (тепер Житомирський державний університет) на мітингу послали «прокляття святителям, годованим людською кров'ю і потом».
Епоха атеїзму знала і більш дієві методи впливу на віруючих у житті церковної громади. У травні 1922 року радянською владою була вчинена наруга над православним храмом. Із Забрідської церкви, як і інших храмів, владою здійснювалося вилучення церковних цінностей „на допомогу голодуючим” [8: 24].
Згідно з інструкцією про вилучення церковних цінностей, не вимагалося конфісковувати церковні мідні вироби. Але деякі односельці видали навіть більше, ніж потрібно. А радянські керівники, у свою чергу, були раді "перевиконати" план і забрати з церкви ще й мідні гроші.
У 1922 році вилучення церковних цінностей радянською владою відбулося також і в Преображенському соборі в м. Житомирі. У жовтні 1931 року було вирішено організувати в соборі музей. Проте обіцяного музею не організували, а натомість у соборі спочатку зробили склад, а потім Житомирський історичний архів №2 [32: 40, 41].
У Державному архіві Житомирської області (ДАЖО) збереглися й інші дані, про такі методи дії радянської влади стосовно церков православ’я. Зокрема, в листі до Куроєдова, голови у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР, повідомлялося про те, що в одному із сіл Житомирської області (Попільнянський район) «закрытая церковь использовалась колхозом в качестве склада для хранения зерна» [116], чим підтверджується факт примусового та незаконного конфіскування культових споруд православ’я.
Часто культові споруди віддавали під школи. Це робилося для того, щоб замаскувати справжні антирелігійні мотиви під „високими благородними цілями” [116]. Також (як метод залякування) кількох священиків на Житомирщині було репресовано [1: 34].
Пізніше, коли тиск на РПЦ більш-менш ослаб, КДБ та міська влада все ж таки продовжували контролювати внутрішні релігійні справи розпорядженнями про усілякі обмеження форм ведення богослужінь, наприклад, заборона в Коростишіві на Великдень „подвірних обходів по збору коштів з молитвами і т.д.” [115].
Як бачимо, тиск на православ’я, безперечно, чинився – конфісковувалися церкви, контролювалося богослужіння тощо. Але пізніше, при покращенні взаємин православ’я та радянської влади, в Житомирській області були і приклади співпраці, особливо у визнанні ідеології партії .
Неоднозначним було ставлення влади до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). На початку 20-х років, коли головний удар спрямовували проти Російської православної церкви, державні органи досить спокійно дивилися на зростання Української автокефальної церкви, критикуючи її нарівні з іншими конфесіями. В одній із заміток газета „Радянська Волинь” [98: 77] констатує наявність у селі Студениця двох релігійних громад: старослов'янської і автокефально-української. А певний час протоієреєм УАПЦ був уродженець Житомирщини, поет і перекладач Микола Хомичевський (Борис Тен).
Примирившись із Російською православною церквою, радянські органи особливу увагу звертають на Українську автокефалію як виразницю національних інтересів українства. УАПЦ одразу стала найконтрреволюційнішою серед контрреволюційних церков [44: 133]. Так, жителі с. Дертки (Дзержинський район), як повідомляла одна з радянських газет, закрили в своєму селі «кубло контрреволюції – автокефальну церкву, а приміщення церковне використовуватимуть для культурно-масової роботи». Власті різко засудили проведення в Софійському соборі Києва панахиди з приводу річниці вбивства Петлюри. Проте «Радянська Волинь» детально описує надзвичайний собор 28-29 січня 1930 р. у Києві, який «самоліквідував автокефальну церкву», тобто фактично заборонив її: «Церква стала за символ петлюрівської самостійності, а її керівники стали на шлях націоналістично-політичних контрреволюційних антирадянських дій через церкву», – писали під диктовку ідеологів ДПУ учасники собору [98: 78].
Не оминули увагою і баптистів. Так, ДПУ в 1929 р., як повідомляла газета „Радянська Волинь”, викрило «шпигунську сітку серед баптистських громад України, на чолі якої стояв організатор однієї з баптистських громад Волині Шевчук» [98: 77].
У баптистів, як і в православних, також відбирали будівлі для проведення їхнього богослужіння. Коли вулиця Лютеранська з атеїстичною метою була перейменована і отримала ім'я відомого українського письменника Михайла Коцюбинського, який певний час жив і працював у Житомирі, тоді ж лютеранська кірха (у другій половині 1930-х років) була перетворена на спортивний зал "Динамо" (клуб працівників органів внутрішніх справ -ЧК та НКВС) [33: 20]. Після війни кірха не відновила своєї діяльності за призначенням і тут продовжував бути спортклуб "Динамо". Для адміністрації клубу зі східного (заднього) фасаду церкви прибудували триповерхову коробку, зруйнувавши апсиду з алтарем. У такому вигляді церква проіснувала аж до початку 1990-х років.
Зафіксовано в області і випадки арешту баптистів за відмову служити в армії [117]. Лише наприкінці 1980-х років, у часи так званої "перестройки", ці утиски поступово зникли, і ставлення влади до церкви змінилося. У порядку моральної компенсації за заподіяне їй лихо з боку тоталітарного режиму влада намагалася йти назустріч церкві ЄХБ у питанні повернення вищезгаданої культової споруди.
Проте не всі громади баптистів стійко дотримувалися своїх переконань. Деякі з них пішли на співпрацю з владою і згодились виконувати певні її розпорядження, які для багатьох віруючих – суперечили їхньому розумінню віри. Тому, з перших днів існування конфесії, вона була розділеною зсередини [114: 2]. Так, у 1920 році, в списках культових об'єктів Житомира бачимо серед інших німецьку групу баптистів (вул. Перемоги, 34), церкви християн-баптистів (Котовського, 10), та Євангельсько-лютеранську на Лютеранській вулиці [33: 21]. Навіть до цього часу, судячи з „Даних про кількість релігійних організацій” за 2004 рік у Житомирській області, існує декілька конфесій баптистів. Серед них ЄХБ – 99 громад і ЄХБ (автономні) – 19 (див. також таблицю №2).
Певний тиск з боку радянської влади відчувався і на п’ятидесятницьку церкву. Комуністичне керівництво взагалі відмовлялося реєструвати цю громаду. Натомість, пропонувало членам релігії об’єднатися або з православ’ям, або з баптиською церквою. Єпископ п’ятидесятницької церкви, голова об'єднання ХВЄП Житомирської області, Микола Мартьянович Камінський, у приватній бесіді з автором зазначив, що в 1948 році влада заарештувала представників громади за їх клопотання про реєстрацію конфесії, тому пізніше більшість п'ятидесятників увійшли до складу баптиської церкви на правах „місцевої автономії” (керували на місцях залежно від того, кого було більше, – п’ятидесятників чи баптистів).
Різних переслідувань своєї віри на Житомирщині зазнавали й інші релігійні громади або їх окремі представники. Наприклад, адвентисти сьомого дня, старообрядці, євреї та „Істинно-православна церква”.
Отже, історія релігійних переслідувань в Україні та на Житомирщині ще раз показує нам, що 35 стаття Конституції України багато в чому завдячена стійкості простих віруючих, які своєю твердістю змусили владу поступово піти на поступки. Релігійна толерантність, як і право на свободу совісті, пройшла великий та тернистий шлях, доки стала однією із важливих гарантій демократичності нашого суспільства. Чималий вклад у встановлення свободи віросповідання як у країні, так і в регіоні, внесла громада Свідків Єгови.
В історичних та релігієзнавчих підручниках українських авторів про переслідування Свідків Єгови нічого не сказано або згадується лише декількома словами [29; 21]. Але їх історія є частиною релігійної історії України, тому заслуговує більш ґрунтовного вивчення. І взагалі, якщо говорити про історіографію цієї теми, то однією із головних проблем дослідження є брак об’єктивної літератури та архівних джерел, які б неупереджено описували діяльність Свідків Єгови на території області. Траплялось навіть так, які інформація в окремих джерелах, що вказувалася в бібліографії, була просто відсутньою (наприклад, загублені документи в описах та вирвані сторінки в виданнях преси). Вивчення краєзнавчої бібліографії в Житомирській області, показало, що про Свідків Єгови не написано жодної наукової праці. На жаль, місцевими краєзнавцями досить мало вивчено історію релігійних переслідувань радянського періоду. Відомі лише окремі наукові праці у публікаціях житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині (яке є досить відомим через свої численні дослідження з історії краю). Ми впевнені в тому, що ситуація в майбутньому зміниться і місцеві краєзнавці звернуть більшу увагу на цю галузь досліджень.
Проте не можна сказати, що Свідкам Єгови в радянський час було присвячено мало публікацій, навіть навпаки, – досить багато. Клебанов у своїй атеїстичній статті [93] про це зазначає так: «За десять лет (1956-1965 гг.) в научной, научно-популярной литературе было опубликовано около 200 отдельных работ и журнальных статей по современным «сектантским » вероисповеданиям. На литературу о иеговистах пришлось 17 процентов, …33 работы…».
Але, не зважаючи на такий обсяг літератури, в таких публікаціях відчувається крайній брак об’єктивності та неупередженості. Причина цього досить проста – спрямованість такого змісту залежала не від науковців, а від політиків. А комуністична партія, до якої належали ці політики, проголосила радянську країну „антиімперіалістичною”. Це означало для Свідків Єгови лише одне – жорстка та невщухаюча критика на їхню адресу, оскільки, по-перше, їх центр знаходився в Брукліні (США), а по-друге, ці люди відмовлялися критикувати в своєму богослужінні „імперіалістичні західні країни” та водночас хвалити комуністичні ідеї, як це робили, наприклад, інші традиційні релігії [111].
Однак відзначимо, що в останнє десятиріччя були зроблені й досить об’єктивні та неупереджені дослідження. Активно в цій сфері працювали російські релігієзнавці Гордієнко („Российские Свидетели Иеговы: история и современность” [50]) та Іваненко („О людях, никогда не расстающихся с Библией” [53], „Свидетели Иеговы – традиционная для России религиозная организация” [54]), російський історик Одинцов („Совет Министров СССР постановляет: «выселить навечно»” [58]), казахстанський релігієзнавець Артем’єв („Свидетели Иеговы Казахстана и Средней Азии: историко-религиеведеческий анализ” [48]), український науковець та свідок описаних ними подій Олег Голько („Свідки Єгови – Сибірський маршрут” [49]) та багато інших науковців з інших країн. Також було опубліковано ряд статей у наукових журналах релігієзнавчого та філософського характеру .
Слід зазначити, що досить багато у вивченні своєї історії зробило і Товариство „Вартової Башти”. Ним було опубліковано „Щорічник Свідків Єгови за 2002 рік” [82], де містився розділ про історію становлення та розвитку Товариства в Україні у формі хронологічної розповіді, інтерв’ю та життєвих оповідей. Крім цього, деякі факти з історії громади в Україні публікувалися у ряді статей журналу "Вартова Башта " та „Пробудись” .
Усі вищезгадані публікації по-різному описують діяльність Свідків Єгови. В деяких дається релігієзнавча характеристика діяльності громади, в інших, зібрані архівні документи та оповіді з життя Свідків. Наша ж книга є першим історичним дослідженням регіонального характеру. Частково інформація з цієї книги вже публікувалася автором у деяких журналах та збірниках [136]. Однак доцільно зібрати всі дослідження з історії Свідків Єгови в одне повне зібрання.
На відміну від інших досліджень, зокрема російських релігієзнавців, наше дослідження не має ніяких філософських та релігієзнавчих пояснень вчення Свідків Єгови. Книга „Історія Свідків Єгови на Житомирщині” не релігійна, а історична праця. Усі короткі пояснення, які будуть зафіксовані в книзі, зроблені з метою, кращого розуміння позиції Свідків.
Але перед тим, як дізнатися про те, як діяла ця громада на території області, коротко познайомимося з історією Свідків Єгови в Україні.
 
 
Поиск
Назад к содержимому | Назад к главному меню