Різноманітні методи впливу державних служб - История Свидетелей Иеговы

Перейти к контенту

Главное меню:

Різноманітні методи впливу державних служб

Книги > СИ в Житомирской обл.
Різноманітні методи впливу державних служб

Різноманітні методи впливу державних служб
„На муки тоді видаватимуть вас, і вбиватимуть вас,
і вас будуть ненавидіти всі народи за Ймення Моє”.
(Біблія, Матвія 24:9)

Історія Свідків Єгови на території всієї України в радянський час була тісно пов’язана з переслідуваннями та гоніннями цієї конфесії. Бути Свідком Єгови на буденному рівні значило безперервно відчувати на собі тиск владних структур . Прихильники їх віровчення не могли займати високі посади або отримати вищу освіту, не могли вони також безпечно сповідувати свою релігію, яка вчила їх „любити своїх ближніх” [70]. І, на жаль, ті органи, які повинні були їх захищати, стали їхніми найпершими та найзавзятішими гонителями. Причому, судячи із звітів державних служб, у роботі по припиненню діяльності Свідків брали участь також районний відділ внутрішніх справ, профспілкові, комсомольські організації підприємств, громадськість та штати домоуправлінь і ЖЕКУ .
У цьому розділі буде здійснено спробу проаналізувати усі види переслідувань, які зафіксовані на Житомирщині, виділивши їх в окремі методи впливу. У деякі з них буде важко повірити, оскільки вони є досить жахливі, але пам’ятаємо, що саме через це зникали документи в архівах, і цим також пояснюється “мовчазна” політика переважної більшості колишніх працівників КДБ та державних службовців.
Методи тиску на віруючих цієї конфесії залежали від їх активності та впливовості її членів. Історія цієї релігії знає досить багато таких способів впливу як фізичного, матеріального, емоційного, так і психічного характеру. Коротко скажемо про деякі методи боротьби з „єговіським підпіллям”, як тоді його називали [91: 3].
Найбільш уживаним та найдієвішим методом впливу були періодичні виклики в органи держбезпеки, міліції та відділ у справах релігії. Працівники цих структур при зустрічі з віруючими проводили атеїстичні, „антиєговістські" бесіди виховного характеру, як це було вказано в рекомендаціях Уповноваженого Ради у справах релігій при СМ УРСР по Житомирський області: „Усилить с иеговистами воспитательную работу. Практиковать беседы с ними, выяснять их отношение к законодательству о культах, разъяснять его содержание и требования, прививать им чувство гражданственности и патриотизма ”.
Їх часта повторюваність доводила багатьох до відчаю та хронічного стомлення. Н. Кутицька оповідає, що коли вона вже збилася з рахунку таких викликів, то почала думати про те, що краще вже померти, ніж проговоритись. Окрім того, досить часто на Свідків тиснули психічно. Як розказує Клавдія Захарівна Сич (с. Сонячне, Житомирський район), 1921 року народження, при одному такому виклику з нею одночасно говорило біля 7 чоловік, задаючи їй провокаційні питання та чекаючи обмовки. Такий нестерпний допит над похилою жінкою тривав до 2 годин.
Певний інтерес становлять виклики Свідків з приводу суду над співвіруючими, оскільки влада при таких зустрічах для досягнення своєї цілі користувалася не зовсім чесними методами. Віруючому після бесіди з ним пропонувалося підписати протокол з його показанями, в кінці якого залишалися вільні рядки. І якщо там не ставилося ніяких позначок, то вільне місце на папері заповнювалося тим, що „забув” сказати непроникливий Свідок. Такі місця на папері треба було замальовувати або ставити перекреслену англійську літеру z (зет), як це показано на фото.
З ціллю компрометації часто віруючим пропонувалося впізнати проповідуючу людину на фотографії. Оскільки це несло з собою негативні наслідки як для них, так і для сфотографованої людини. Свідки Єгови завжди відмовлялися впізнавати на фото знайому людину, навіть якщо там знаходився хтось із родини. Такі фотографії збереглися в архівах і до сьогодні.
Крім того, згідно з рекомендаціями Уповноваженого Ради у справах релігій з віруючими слід було „в целях профилактики практиковать обсуждения их поведения в производственных коллективах, учреждениях и домоуправлениях”. Такі «масові обговорення» проводилися з Є. Полтко , С. Скибою та іншими Свідками. Часто результати таких обговорень були протилежні запланованим. Петро Адамчук (м. Рівне) згадує, що коли на зустрічі виступав державний службовець, обвинувачуючи його в антигромадській діяльності, то всі присутні почали вимагати дати слово Адамчуку. Після його виступу думка колег про Петра кардинально змінилася, усі почали поважати його стійку віру. Проте, як коментує Микола Усик (м. Рівне), у газетах все одно писали, що колеги „одностайно засудили віруючого за його антирадянську спрямованість”.
Створення сприятливих умов для наклепів та існування розгалуженої системи сексотів не давало спокою Свідкам і на місцях їх роботи. Будь-яке необережне слово могло стати причиною численних розмов, як з начальством, так і з працівниками комітету державної безпеки. З Валерієм Поліщуком (м. Рівне) працівники КДБ на роботі розмовляло майже щодня. Для цього була навіть спеціально обладнана кімната, звідки їх виховну розмову могли чути і його колеги.
Звичайним для Свідків було покаранням штрафом. Штрафували в більшості випадків у розмірі 50 карбованців за проведення „нелегальних” зборів, присутність на Спомині та публічне проповідування, тобто за віру в Бога. В. Рейда (м. Новоград-Волинський) згадує, що за проведення Спомину його оштрафували на 50 карбованців при зарплаті в 98 карбованців. Не зважили також і на те, що Валерій є батьком п’ятьох дітей.
Керівників та активних проповідників досить часто заарештовували та ув’язнювали на термін від кількох діб до декількох років. При цьому, крім ув’язнення в штрафних ізоляторах та в’язницях, їх чекали там і інші неприємності. Наприклад, В.З. Алексеєнко (м. Новоград-Волинський, Житомирська область) при перебуванні в Житомирській в’язниці знаходилася серед жінок, хворих на коросту та педикульоз, одяг яких „кишів вошами”, які перестрибували на неї.
Активний член громади, Павло Рудюк, був арештований декілька разів, тому, як особливо „небезпечний рецидивіст”, знаходився під особливим наглядом, а значить і особливо випробовувався. Відомо, що його мучили голодом та садили в крижану воду. Останнє випробування за згадкою сім'ї Туз (м. Бердичів, Житомирська область), Рудюк називав „стаканом”. Його переводили в камеру з бетонною підлогою, а потім заливали по коліно крижаною водою. Стояти довго він так не міг, втомлювалися ноги, тому Павлу приходилось навіть і лягати в неї. Клавдія Сич (с. Сонячне, Житомирський район) згадувала, що Рудюк навіть просив молитися за його смерть. Проте, порівнюючи з ув’язненням Свідків в інших областях, над віруючими на Житомирщині знущалися ще не так „завзято”. Зокрема на Хмельниччині ув’язнених Свідків Єгови не рідко били до втрати свідомості, після чого саджали в ШІЗО (шрафний ізолятор), де життя назавжди калічилося.
Траплялися випадки, коли Свідків крім в’язниць та штрафних ізоляторів саджали в психіатричні лікарні. Такі дії були спрямовані на деяких віруючих жінок з міста Житомира. І коли так ставалося, вони просилися бути хоча б прибиральницями, аби не збожеволіти в середовищі психічно хворих, адже доводилося не спати декілька ночей поспіль.
Найпідступнішим методом боротьби з „єговізмом” був підкуп віруючих. Їм пропонувалося спокійне життя та успішна кар’єра. Відомий такий випадок з Антоніною Поліщук, рідною сестрою Валерія Поліщука. Після певного перебування у громаді віруючих, вона, після спеціальної бесіди з мамою та КДБ відреклася від Свідків Єгови. Пізніше її коментарі проти Товариства "Вартової Башти" досить часто з'являлися на шпальтах обласних газет та в протоколах судових засідань [90].
Цікаво, що такий метод радянська влада застосовувала також стосовно до інших релігій. Робилося це навіть у масовому порядку, що змушувало віруючих піти на компроміс зі своєю совістю. Восьмого травня 1964 року Голова Врублевської сільради Дзержинського району Житомирської області Чернецький заборонив священику Карпець із села Романівка проводити загальну панахиду на кладовищі в селі Врубівка. Тоді віруючі з цим проханням звернулися до голови колгоспу Мовчана. Останній заявив: „Якщо колгоспники завтра 9 травня дружно вийдуть на мітинг, присвячений Дню Перемоги, а після цього підуть працювати в поле, то священик сьогодні буде служити на кладовищі” [39: 95].
Крім вищезазначених методів, Свідків Єгови масово виселяли; судили, не приймали на роботу , їхніх дітей у школах публічно висміювали, чинилося багато іншого, чого не можна обговорити на сторінках лише однієї книги. Для боротьби зі Свідками застосовували навіть засоби культури – театр та кіно. „Виставу „Диявол на весіллі” („Кур’єр з Брукліна”), поставлену Коломийським драматичним театром ім. Я. Галана за п’єсою журналіста А. Хоменка, переглянули десятки тисяч трудящих Івано-Франківської обл.” – про що було вказано в одній із „антиєговістських” книг радянського часу [52: 142].
Як бачимо, тиск з боку влади відчували усі активні Свідки Єгови. Члени громади між собою навіть говорили: „Якщо у тебе все добре, значить, не тією дорогою ідеш”. Однак, попри всі намагання контролювати, розкладати зсередини "єговістське підпілля", дезорганізувати керівництво і рядових віруючих, протиставити одних іншим, насаджувати паралельні організаційні структури в цьому підпіллі, незважаючи на постійні арешти й судові процеси, — Свідки Єгови залишалися "твердим горішком" для тоталітарного режиму [19: 411].
 
 
Поиск
Назад к содержимому | Назад к главному меню